Ті, кого очікує Європа


Наш співрозмовник — Олег Мусій — народний депутат України, громадський діяч, активіст Євромайдану, міністр охорони здоров’я (2014 рік). З паном Мусієм ми розмовляємо про його бачення України в європейському просторі, розглядаючи пропозиції до європейських лідерів і тих, хто допомагає Україні на шляху виходу з економічної та політичної кризи.

— Олеже Степановичу, як би ви охарактеризували сьогоднішній рух України до європейської спільноти?

— Як дуже повільний. І це пояснюється низкою факторів. Перш за все, ми маємо доволі інертне суспільство. У народі превалює думка, що, мовляв, «держава мені зобов’язана, держава буде за мене думати, а я — маленький гвинтик в системі і маю виконувати лише невеличкі функції, за які й буду отримувати жалюгідну зарплатню, але нічого при цьому не робитиму». От це суто «совдепівський» менталітет, який ще сидить в багатьох наших людях. Що роблять політичні еліти, щоб виправити ситуацію? Майже нічого. Бо зараз при владі ті, кому приблизно 55 років, це, як правило — колишні комсомольські керівники. Тому вони самі були так виховані. У них навіть немає іншого розуміння, як все може бути. Вони намагаються продовжити агонію старої радянської системи, чим і займаються.

— Але ж у влади є виправдання — криза.

— Дійсно, країна перебуває у глибокій кризі, а що робиться задля її подолання? Владу захопили торгаші – олігархічні клани, які шляхом маніпуляцій роблять з населення покірних жебраків. Бо людина, яка не може задовольнити свої базові потреби, не думає про щось більше. Різниця між олігархічними сім’ями, які грабують державу, та суспільством дуже велика, я б навіть сказав — прірва. Так звана «політична еліта» намагається тримати людей в покорі. Цього можна досягти або не давши нічого, або забравши у людей останнє. Потім достатньо кинути невеличку подачку (чи то гречка на виборах, чи то 200 грн за голос), і людина вже готова тобі вірити і за тебе голосувати. У бюджетників можна забрати тисячі, а потім дати сотню та подати це як «велике досягнення». Ще підвищують комунальні тарифи в декілька разів, а потім роблять знижечку на 5 відсотків і заявляють: ви ж бачите, в нас — досягнення, ми дбаємо про народ, знижуємо тарифи! Перебуваючи в уряді, у Парламенті, я бачу, що люди, які очолюють державу мислять категоріями виключно власної кишені. І це — велике горе для України. Але ж українці їх обирають самі…

— І як можна виправити таку ситуацію?

— Думаю, що якраз європейська спільнота повинна була б підійти трішки з іншого боку у своїй допомозі українцям, а саме — у виведенні з рабства великої частини населення. В буквальному розумінні — у відкритті кордонів. Років 20 тому, я думав: що потрібно зробити для того, щоб наші люди з довірою сприймали НАТО (а не таким, яким залякував телевізійний «зомбоящик»), що цей блок є позитивом для України. Треба щоб люди взагалі самі побачили, якими насправді є європейські цінності… Європа може нам у цьому допомогти зробивши величезну гуманітарну акцію: вивозити людей на екскурсію в західні країни хоча б не на довго. Люди у нас в своїй більшості перебувають у міфах і не усвідомлюють дійсності. З одного боку, старше покоління, яке активно ходить на вибори має ностальгію за своєю молодістю (за часами СРСР) та не користується такими сучасними високотехнологічними джерелами інформації як інтернет. Натомість молодь – політично пасивніша. Ось і виходить, що старші роблять вибір замість молодих.

— Багато хто сподівається на те, що «Європа нам допоможе»…

— Не варто сподіватися, що європейці за нас все зроблять. Треба самим творити у себе Європу. Будемо самодостатніми лише тоді, коли в нас буде відкрите громадянське суспільство, яке поділяє європейські цінності. Чим Захід, Європейський Союз, привабливий? Тим, що він аж ні в якому разі не нівелює національні цінності, які в кожній країні свої. Кожна країна є самостійною. Ніхто не зазіхає на суверенітет сусіда, його особливості та території. Ідея об’єднання в спільну європейську домівку поширилася і зараз є хорошим шляхом цивілізаційного розвитку. Треба пам’ятати, що крім нас ніхто цю роботу не зробить. І тут нам заважає майже повна відсутність проукраїнської політичної еліти. У владі зараз суцільні торгаші у всіх змістах цього слова. Вони торгують Україною, війною, ситуацією з Кримом, посадами, боротьбою з корупцією тощо. Хто думає про маленьку людину? В Європі ж саме цінність людини піднесена на найвищий щабель. Цивілізоване суспільство будується на розвиненому середньому класі. А в нас Янукович системно знищував середній клас, а Яценюк майже його «добив». Для того, щоб в країні не було волелюбних українців, а лише покірні жебраки. Ми ж потенційно одна з найбагатших країн Європи: за територією, за чорноземом, за освітнім рівнем. Українці створили безліч розробок, якими нині користується весь світ.

— У новому уряді ви ж були одним з перших, хто поставив питання про корупцію у владі?

— Антикорупційний рух, який зараз поширюється у державі, правильний. Це принципове питання. Політики мають бути максимально віддалені від бізнесу. Бізнес в політиці, який в Україні досі триває — це надзвичайно погана річ. Більшість при владі вважають державу своєю власною фірмою. Багатіють виключно до десятка сімей за рахунок 45 мільйонів, при тому запустивши руки в Державний бюджет, який належить народу.

— Чому сьогоднішня влада не спроможна подолати політичну та економічну кризу в країні?

— Причина — олігархічна система при владі. Замість того, щоб дати можливість розвиватися бізнесу — зменшити податки, залучати інвестиції, створити робочі місця, ми чуємо, що «грошей немає», то ж їх треба брати за кордоном, а народу затягнути паски. За грошима влада полізла навіть в соціальну сферу. Це неможливо робити безкінечно. Влада не розуміє, що своїми руками підігріває черговий протестний вибух у суспільстві. Ще одна примітна риса: все «хапнути», забрати, а потім кудись втекти. Тому до влади повинні приходити не такі «горе-бізнесмени», а державники. Державотворці, які мислять категоріями країни, нації і приймають закони, виходячи саме з цих критеріїв. Що ми залишимо прийдешнім поколінням? Як ми виглядатимемо в світі? В бізнес мають прийти проукраїнські прагматики та демонополізувати ринки, дати можливість через приєднання до європейської спільноти відновити цивілізовані стосунки, щоб була можливість чесно заробляти кошти.

— Можна ще, приміром, скористатися досвідом Америки…

— Звісно, будь-чий позитивний досвід ми маємо використовувати. Але треба пам’ятати, що та сама Америка — ліберальна бізнесова держава яка розбудовувалась понад 200 років. І свою економіку побудувала після 50-х років, а до того цьому передували 150 років конституціоналізму. Неможливо за одну мить змінити людей. Люди змінюються поколіннями. Недарма Мойсей стільки років вів свій народ до землі обітованої. Раби не мали туди дістатися. Мойсей, сам народжений в рабстві, не ступив на нову землю. Так от, євреям 40 років знадобилось. Україна пройшла 25. І тут дуже багато залежить від послідовної політики і підтримки з боку західних країн, західної еліти, яка вихована в державницьких традиціях. Насправді в Україні багато самодостатніх, розумних та патріотичних людей, які насамперед бажають добра своїй державі, а тільки потім думають про власні інтереси. Питання в тому, що заходу потрібно робити ставку саме на них.

— А в чому конкретно, на вашу думку, має полягати ця підтримка з боку Європи?

— Як один з варіантів, саме я б зробив ставку на професійні спільноти. Бо в Україні найбільш об’єднані саме вони. Вихід з олігархізації держави міг би статися через допомогу саме професійним спільнотам. Приміром, я знаю близько сотні людей, які здатні реально реформувати в Україні медичну сферу. Це майже альтруїсти, які розуміються на системному управлінні охороною здоров’я, і які, реально протягом 3–5 років могли б побудувати в країні нову, абсолютно адекватну європейську систему. Зараз в державі ми є свідками імітації реформ. Тож потрібен пошук і сприяння професійним спільнотам, але не заангажованим на грантоїдстві «служкам будь-якої влади».

— Що ви маєте на увазі?

— Не секрет, що в Україні існують, по суті, консалтингові фірми, які уникають сплати податків та під виглядом громадських організацій чи благодійних фондів подають заявки на якийсь проект, виграють, а потім живуть з того проекту. Кінцевий продукт для них передбачає закриття проекту. Існує багато питань з проведення реформ і більшість з таких «діячів» сам себе проголошує експертом чи професіоналом, а займається тим, що пише відірвані від українських реалій речі. Чим більше такі «професіонали» пишуть, тим менше в Україні реальних реформ. Вважаю, що мають бути чіткі дедлайни впровадження пропозицій і виконувати подібні завдання повинні відповідальні люди. У нас є достатньо громадських активістів, які вже показали результат, а не лише нескінченний процес. Саме ці громадські активісти і були основою останнього Майдану. Бо на відміну від першого, він був суто громадянським. Старих політиків тричі виганяли зі сцени Майдану, недовіра до них була надзвичайно великою. Потім вони через маніпулювання вчергове захопили владу. У новому постреволюційному уряді п’ять міністрів були представниками громадського сектору Майдану. Це сталося вперше за історію України! Я був один з тих п’яти. А 15 міністрів — це були представники старих політичних партій. З п’яти майданівських міністрів через 9 місяців не залишилось жодного. Особисто мені просто не давали працювати. Це була свідома узурпація влади з боку прем’єр-міністра: без його особистої згоди жоден заступник не міг бути призначений. Потім Яценюк каже — бачите, ваші майданівці нічого не змогли зробити. А все тому, що мене не цікавили старі корупційні схеми, які вміло осідлав Яценюк від свого попередника Азарова. Віце-президент США Байден, виступаючи у Верховній Раді з промовою, сказав, дивлячись у вічі прем’єр-міністра, про те, що з демократичних країн Україна є найбільш корумпованою. Тож пора робити висновки і переходити до конкретних справ…

— У вас є розчарування?

— В жодному разі! Це досвід. Я мав змогу подивитися на систему і владу із середини. Побачити те, як ведуть себе старі політики на закритих засіданнях. На жаль, Майдан не зламав систему, хоча і звалив тирана.

— То ж ми можемо сподіватися на краще?

— Думаю, так. Наша держава стогне під владою нинішньої олігархічно-кланової системи. Але люди, які хочуть щось змінити в Україні, є. От якби Захід співпрацював би саме з ними. Старі партійні вожді ніколи не дадуть зробити з України цивілізовану європейську країну, тому ставку потрібно робити на нових людей. Якщо Захід хоче мати сусіда який «дружній» до Європи, і не стане завтра «дружнім» до Росії, то, безумовно, потрібно шукати та знаходити саме таких людей. Зроблені невеликі кроки в напрямку до відкритого суспільства, зміцніли патріотичні настрої. Українці зі своїх мізерних зарплат утримують половину армії! А старі чиновники продовжують розкрадання держбюджету. І це триває вже 2 роки. Але, якщо продовжувати говорити про позитивне, то міцніє волонтерський рух — а це нові, якісні люди. Так, вони ще не мають достатнього управлінського досвіду, але в них є ідея і саме вони справжні патріоти. Саме вони, як і герої — учасники війни з російсько-терористичними військами, є новим майбутнім України.

— Що саме вам дає найбільші сили вірити в світле майбутнє України?

— Насправді для мене великою підтримкою є довіра до мене людей. Під час виборів (я був самовисуванець та позапартійний) на моєму окрузі було ще три сильних конкуренти – від «Свободи», «Батьківщини» і «Народного фронту». Вони разом набрали стільки ж голосів, як і я. Довіра людей — це найцінніше.

— Як можна завоювати таку довіру?

— Особисто я намагаюся завжди бути людиною слова. Якщо дав слово, то зроблю все від мене залежне, щоб виконати обіцяне. Для цивілізованого світу слово прирівнюється до формальної угоди. Хто порушує свої обіцянки, з тими вже більше ніхто не хоче мати справу. Бо найцінніше для політика — його репутація. А в теперішніх очільників України стара хвороба — візантійщина і азійщина.

— Якщо говорити про вектори розвитку, на вашу думку, першочергові політичні кроки для України якими повинні бути?

— Мене приваблює приклад Франції. Ви ж знаєте, що зараз п’ята французька республіка. А чому не перша, чи то друга? Насправді, в Україні ще не відбулося дуже важливої речі — Конституанти. Необхідні серйозні зміни Конституції і прийняття її на Установчих Зборах. Нинішню Конституцію держави ухвалили у Парламенті ті, котрі були делеговані для творення законів, а не для прийняття Конституції. Думаю, що настав час розірвати зачароване коло дуалістичного управління виконавчою владою, де одну частину виконавчої влади очолює Президент, а іншу — прем’єр. Цей конфлікт між двома гілками виконавчої влади закладений саме в Конституції. Зараз складається враження, що Прем’єр керує навіть Президентом та виконавча влада намагається керувати навіть Парламентом. Хоча за Конституцією в Україні парламентсько-президентська республіка. Треба розробляти нову систему. Якби Україна пішла шляхом Франції та скликала Установчі Збори. Ідея конституційних зборів полягає в тому, що від українського суспільства делегується кілька тисяч представників, які не були раніше при владі і не претендуватимуть на неї в найближчому майбутньому. Саме вони мають затвердити нову Конституцію, яка пройшла б громадські обговорення і таким чином тоді буде заснована третя Українська Республіка. Така ідея вже виникала. І цим шляхом пройшло багато європейських країн. Це був би вихід із існуючої політичної кризи, бо Конституція — це угода між суспільством та владою про те, хто які функції має виконувати. Після чого повинні відбутися нові вибори усіх гілок влади. І це була б легітимізація нової влади і України загалом в очах Європи.

— Особисто ви що робите для реалізації цієї мети?

— Для мене Майдан продовжується. Ми заснували Політичну партію «Громадський рух «Народний Контроль», я входжу до складу політради. Це одна з трьох нових політичних сил, які створились після Майдану і мають вже серйозне представництво на рівні місцевого самоврядування. Наш «Народний Контроль» сьогодні має близько 400 депутатів на місцях і продовжує динамічно розвиватися. Україна потребує нових відповідальних політиків і, переконаний, що таких українських політиків очікує і Європа.

Бесіду провела Алла Алимова

About The Author